Пісня без слів

Олеся з мамою шли по вулиці, не помічаючи навіть перехожих, кожна думала про своє, лиш іноді вони обмовлялись декількома словами та кидали одна на одну незрозумілі погляди.
— Давай швидше, — казала мама, — як можна так повільно йти!
Олеся лиш ображено подивилась і прискорила ходу.
Все пролітало повз їхніх очей. Не помічали вони квітучих черешень, на яких ніби лежав сніг, і на які так налетіли бджоли, що вони стали в деревцями єдиним цілим, вони співали пісню, пісню без слів… Не помічали сонця в калюжах, які тільки і нагадували про недавню зиму. Легкий вітерець розвіював їхнє волосся, доносячи духмяні аромати різнотрав’я, та їх це тільки дратувало.
— Добрий день! – почули вони знайомий голос.
Перед ними був їх сусід – Володимир. Олеся з самого дитинства пам’ятала цього доброго чоловіка на інвалідному візку. Вона ніколи не цікавилась, чому так трапилось?
Зараз мама з донькою побачили Володимира після тривалої зими, коли той сидів вдома, невзмозі виїхати на вулицю, аби навіть просто подихати свіжим повітрям.
Чоловік усміхався всією душею, здавалося от-от він встане з інвалідного візка і почне танцювати.
— Добрий! – відповіла мати Світлана. – А ти чого такий радісний?
— Як це чому? Весна надворі, навіщо сумувати? Я так довго сидів вдома,
в чотирьох стінах, і я такий радий, що нарешті можу вийти та подивитись як все починає оживає.
— Та це ж просто весна, — здивувалась Олеся.
— Я набираюсь сил, — сумно вимовив чоловік, а потім щасливо сказав,
дивлячись на всю цю красу, хочеться жити, мріяти, кохати. От подивіться навкруги, яке все прекрасне : мами почали гуляти зі своїми маленькими дітьми, цуценята борсаються в щойно вирослій траві… От прислухайтесь, як гудять бджоли утворюючи ніби пісню без слів.
Олеся з мамою ніяк не могли зрозуміти, чому ж він такий радий.
— Сьогодні рівно двадцять років, — почав він. Побачивши здивовані
обличчя сусідок, — як лікарі зробили мені вирок, що після автокатастрофи я проживу максимум рік. Сьогодні я дзвонив своєму лікарю, та повідомив про це. Спочатку він не повірив, сказав, що таке неможливо,а згодом просто здивувався, сказавши, що мій випадок – це диво. Кожна весна для мене – це не просто весна, це згадка про те, що все може закінчитись душе швидко, і слід встигнути помилуватися красотою, бо потім вже може бути пізно. – доказавши це, Володимир поїхав далі, розглядаючи все навкруги.
А мати з донькою пішли додому вже не в тому настрої, як раніше. Незвичне почуття охоплювало їх. Хотілося милуватися всім, що бачили по дорозі, і ніколи ще вони так захоплено не дивилися на звичні для них речі. Усмішка з’явилася на їх обличчях, і здавалося вони навіть почули ту саму бджолину пісню без слів.