Серенада осінніх дощів

Було мені 19 років. Я дуже любила життя, і насолоджувалась кожним його моментом…
Дитинство моє було добрим, це потім, коли я виросла, я дізналась, що нам часто не вистачало грошей. Батьки не хотіли лишати мене дитинства, тому робили все, аби я не відчувала цієї скрути. По можливості мені купляли все, чого я захочу, тому я була дуже вдячна батькам.
« Коли виросту,- думала я малою,- обов’язково поверну батькам усі борги, допомагатиму їм як зможу, та обов’язково подарую мамі золоту каблучку схожу на ту, яку вона вимушена була продати, аби хоч якось прогодувати сім’ю» .
Характер в мене був сильний, я завжди відстоювала свою думку. « Колись ти через це постраждаєш» — казала мені бабуся. Та тоді ще я не знала, що її слова виявляться пророчими.
Як і всі діти, я ходила в школу. Навчатись мені було дуже легко. Граматика, математика – все це здавалося мені дуже легким, тому я дивувалась, що деякі в школі можуть не розуміти множення, письмо…
Йшли роки, і в моїй свідомості все більше посилювались окремі погляди на життя, існування, на буття. До влади прийшли більшовики. Я відразу негативно поставилась до цього. Обіцянки про краще життя були для мене дуже фальшивими.
— Мовчи ! — казали батьки. – Щоб ти більше ніколи вголос не казала
погане про більшовицьку владу, ти нас зрозуміла?»
— Але чому? Це моя думка, я маю право висловлювати її!
— Не зараз, і не в цій країні! – не відступали батьки.
Мені було дуже образливо, що я не могла казати про те, що думаю. Мені, тій, яка з дитинства відстоювала свої думки, здавалось, що все це несправедливо, що батьки просто закривають мені рота. І як пізно я зрозуміла, що батьки просто попереджали мене, та бажали лиш того, аби я не постраждала, дуже пізно.
Був звичайний осінній вечір 1934 року. Я поверталась додому від подруги, як почалась жахлива злива. Вітер зривав листя з дерев, і вони починали кружляли в особливому танці. Небо плакало дощем, ніби передчуваючи щось лихе. Я поспішала додому, як позаду почула якийсь шум.
« Просто здалося» — заспокоювала я себе.
Та шум не припинявся, я обернулась і побачила велику чорну машину. Вона в той же час зупинилась, з неї вийшов чоловік, він дуже швидко підійшов до мене, взяв за волосся та потяг в машину.
Опритомнівши, я сиділа в якомусь холодному підвалі на підлозі. Не встигла я все розгледіти, як до підвалу зайшла група чоловіків у формі. Вони щось казали мені, та я ніяк не могла зрозуміти, настільки боліла голова.
« Ти… Антирадянське об’єднання…», — чула я уривки фраз. Потім на мене посипались багаточисленні удари.
Це потім, коли я трохи відійшла від болю, я зрозуміла, що мене звинувачують в тому, ніби я член об’єднання , яке виступає проти більшовицької влади. Так, я ніколи не підтримувала більшовиків, і часто говорила про це, та ніколи я не була в організації, яка боролась проти них.
Я не знаю, скільки точно часу я сиділа в цьому підвалі, та мені здавалось, що днів десять. За весь цей час мені не давали ні їжі, ні води. І все ж, я не хотіла зізнаватись в тому, до чого я не маю відношення.
Били мене жорстоко, зі злістю. Десять днів не дали й хвилини сну, не припиняли знущань. Після цього мене посилали до карцеру… По 7 -8 годин тримали на колінах з піднятими догори руками або згинали голову під стіл і в такому положенні я стояла також по 7 – 8 годин. Шкіра на колінах вся злізла, і я стояла на живому м’ясі. Ці питки завжди супроводжувались ударами по голові, спині…
Я вже була ледь жива. Не було навіть сил плакати. Тому коли до мене знову прийшли запитати, чи підпишу я звинувачення, я погодилась. Вперше за своє коротке життя я відступилась від своєї думки, переконань. Я була готова зробити все, що мені скажуть, аби тільки мене відпустили додому, до моїх батьків…
Яка ж я була наївна…
Одразу після того, як я підписала документ, мене зібрали з підвалу на якомусь ліфті. Мене привели в жахливе приміщення, тільки наближаючись до якого відчувався запах страху, болю, крові. Я зайшла до кімнати. В ній було близько шести трупів, кров стікала в спеціальну щілину посеред підлоги. Я не могла більше про що-небудь думати, думок просто не було… Я знала, що через хвилину помру, і я не боялась. В мене не було сил навіть для страху.
Мене повернули обличчям до стінки, поставили на коліна, наклонили голову вниз, і я відчула різку біль у затилку. Саме тоді я і померла. Не знаю як, та я продовжувала бачити все, що відбувалося далі. Я лежала в кутку тієї ж кімнати, а комендант все продовжував стріляти людей. Здавалося, що то був «живий конвеєр». Тієї ночі вбили близько 150 людей.
Потім мене взяли за шию і ноги та закинули до кузова грузової машини. Коли кузов був повністю заповнений, нас накрили брезентом, зверху поклали колесо, для ваги. Нас повезли до лісу, поряд з поселком Биковня під Києвом. З батьками ми часто були в Биковні, колись тут жили наші далекі родичі. І як гарно було, коли влітку, коли все налилось цвітом, я гралась в лісі, що був поруч. Та зараз все було по-іншому. Дощ, який ніби і не переставав йти з дня мого зникнення, потроху змивав ці мої спогади.
Машина зупинилась, і нас навалом скинули у вирину яму. Тоді я зникла з історії світу.
Мої батьки так і не дізнались, що зі мною сталось. Від горя мого зникнення, скоро захворіла мама. Грошей на лікування не було. Батько зі всіх сил намагався врятувати її. Робив все, що могло допомогти, та все дарма. Рівно через три місяці після моєї смерті, померла і мама.
Тато залишився самотній. Два роки він жив один у квартирі, де не так давно лунав мій радісний сміх, добрий голос мами… Одного дня, вийшовши на вулицю тата розстріляли. Посеред білого дня, нізащо…
Незабаром жителі Биковні знайшли захоронення. Влада сказала, що людей вбили німці в ході війни.
Та в 1989 році була проведена експертиза тіл, яка довела, що ми вмерли в наслідок репресій 1930 – х років. Кількість жертв, яких знайшли в лісі перевищувала 8 тисяч.
Зараз цей ліс є так званим меморіалом. Кожне дерево має табличку з фотокарткою та прізвищем вбитого. Та моєї фотокартки немає. Всі родичі померли так і не дізнавшись таємниці мого зникнення. Я зникла з обличчя історії, а було мені 19 років. Я дуже любила життя, і насолоджувалась кожним його моментом…