Орфография судьбы

Було мені 19 років. Я дуже любила життя, і насолоджувалась кожним його моментом…
Дитинство моє було добрим, це потім, коли я виросла, я дізналась, що нам часто не вистачало грошей. Батьки не хотіли лишати мене дитинства, тому робили все, аби я не відчувала цієї скрути. По можливості мені купляли все, чого я захочу, тому я була дуже вдячна батькам.
« Коли виросту,- думала я малою,- обов’язково поверну батькам усі борги, допомагатиму їм як зможу, та обов’язково подарую мамі золоту каблучку схожу на ту, яку вона вимушена була продати, аби хоч якось прогодувати сім’ю» .
Характер в мене був сильний, я завжди відстоювала свою думку. « Колись ти через це постраждаєш» — казала мені бабуся. Та тоді ще я не знала, що її слова виявляться пророчими.
Як і всі діти, я ходила в школу. Навчатись мені було дуже легко. Граматика, математика – все це здавалося мені дуже легким, тому я дивувалась, що деякі в школі можуть не розуміти множення, письмо…
Йшли роки, і в моїй свідомості все більше посилювались окремі погляди на життя, існування, на буття. До влади прийшли більшовики. Я відразу негативно поставилась до цього. Обіцянки про краще життя були для мене дуже фальшивими.
— Мовчи ! — казали батьки. – Щоб ти більше ніколи вголос не казала
погане про більшовицьку владу, ти нас зрозуміла?»
— Але чому? Це моя думка, я маю право висловлювати її!
— Не зараз, і не в цій країні! – не відступали батьки.
Мені було дуже образливо, що я не могла казати про те, що думаю. Мені, тій, яка з дитинства відстоювала свої думки, здавалось, що все це несправедливо, що батьки просто закривають мені рота. І як пізно я зрозуміла, що батьки просто попереджали мене, та бажали лиш того, аби я не постраждала, дуже пізно.
Був звичайний осінній вечір 1934 року. Я поверталась додому від подруги, як почалась жахлива злива. Вітер зривав листя з дерев, і вони починали кружляли в особливому танці. Небо плакало дощем, ніби передчуваючи щось лихе. Я поспішала додому, як позаду почула якийсь шум.
« Просто здалося» — заспокоювала я себе.
Та шум не припинявся, я обернулась і побачила велику чорну машину. Вона в той же час зупинилась, з неї вийшов чоловік, він дуже швидко підійшов до мене, взяв за волосся та потяг в машину.
Опритомнівши, я сиділа в якомусь холодному підвалі на підлозі. Не встигла я все розгледіти, як до підвалу зайшла група чоловіків у формі. Вони щось казали мені, та я ніяк не могла зрозуміти, настільки боліла голова.
« Ти… Антирадянське об’єднання…», — чула я уривки фраз. Потім на мене посипались багаточисленні удари.
Це потім, коли я трохи відійшла від болю, я зрозуміла, що мене звинувачують в тому, ніби я член об’єднання , яке виступає проти більшовицької влади. Так, я ніколи не підтримувала більшовиків, і часто говорила про це, та ніколи я не була в організації, яка боролась проти них.
Я не знаю, скільки точно часу я сиділа в цьому підвалі, та мені здавалось, що днів десять. За весь цей час мені не давали ні їжі, ні води. І все ж, я не хотіла зізнаватись в тому, до чого я не маю відношення.
Били мене жорстоко, зі злістю. Десять днів не дали й хвилини сну, не припиняли знущань. Після цього мене посилали до карцеру… По 7 -8 годин тримали на колінах з піднятими догори руками або згинали голову під стіл і в такому положенні я стояла також по 7 – 8 годин. Шкіра на колінах вся злізла, і я стояла на живому м’ясі. Ці питки завжди супроводжувались ударами по голові, спині…
Я вже була ледь жива. Не було навіть сил плакати. Тому коли до мене знову прийшли запитати, чи підпишу я звинувачення, я погодилась. Вперше за своє коротке життя я відступилась від своєї думки, переконань. Я була готова зробити все, що мені скажуть, аби тільки мене відпустили додому, до моїх батьків…
Яка ж я була наївна…
Одразу після того, як я підписала документ, мене зібрали з підвалу на якомусь ліфті. Мене привели в жахливе приміщення, тільки наближаючись до якого відчувався запах страху, болю, крові. Я зайшла до кімнати. В ній було близько шести трупів, кров стікала в спеціальну щілину посеред підлоги. Я не могла більше про що-небудь думати, думок просто не було… Я знала, що через хвилину помру, і я не боялась. В мене не було сил навіть для страху.
Мене повернули обличчям до стінки, поставили на коліна, наклонили голову вниз, і я відчула різку біль у затилку. Саме тоді я і померла. Не знаю як, та я продовжувала бачити все, що відбувалося далі. Я лежала в кутку тієї ж кімнати, а комендант все продовжував стріляти людей. Здавалося, що то був «живий конвеєр». Тієї ночі вбили близько 150 людей.
Потім мене взяли за шию і ноги та закинули до кузова грузової машини. Коли кузов був повністю заповнений, нас накрили брезентом, зверху поклали колесо, для ваги. Нас повезли до лісу, поряд з поселком Биковня під Києвом. З батьками ми часто були в Биковні, колись тут жили наші далекі родичі. І як гарно було, коли влітку, коли все налилось цвітом, я гралась в лісі, що був поруч. Та зараз все було по-іншому. Дощ, який ніби і не переставав йти з дня мого зникнення, потроху змивав ці мої спогади.
Машина зупинилась, і нас навалом скинули у вирину яму. Тоді я зникла з історії світу.
Мої батьки так і не дізнались, що зі мною сталось. Від горя мого зникнення, скоро захворіла мама. Грошей на лікування не було. Батько зі всіх сил намагався врятувати її. Робив все, що могло допомогти, та все дарма. Рівно через три місяці після моєї смерті, померла і мама.
Тато залишився самотній. Два роки він жив один у квартирі, де не так давно лунав мій радісний сміх, добрий голос мами… Одного дня, вийшовши на вулицю тата розстріляли. Посеред білого дня, нізащо…
Незабаром жителі Биковні знайшли захоронення. Влада сказала, що людей вбили німці в ході війни.
Та в 1989 році була проведена експертиза тіл, яка довела, що ми вмерли в наслідок репресій 1930 – х років. Кількість жертв, яких знайшли в лісі перевищувала 8 тисяч.
Зараз цей ліс є так званим меморіалом. Кожне дерево має табличку з фотокарткою та прізвищем вбитого. Та моєї фотокартки немає. Всі родичі померли так і не дізнавшись таємниці мого зникнення. Я зникла з обличчя історії, а було мені 19 років. Я дуже любила життя, і насолоджувалась кожним його моментом…

Олеся з мамою шли по вулиці, не помічаючи навіть перехожих, кожна думала про своє, лиш іноді вони обмовлялись декількома словами та кидали одна на одну незрозумілі погляди.
— Давай швидше, — казала мама, — як можна так повільно йти!
Олеся лиш ображено подивилась і прискорила ходу.
Все пролітало повз їхніх очей. Не помічали вони квітучих черешень, на яких ніби лежав сніг, і на які так налетіли бджоли, що вони стали в деревцями єдиним цілим, вони співали пісню, пісню без слів… Не помічали сонця в калюжах, які тільки і нагадували про недавню зиму. Легкий вітерець розвіював їхнє волосся, доносячи духмяні аромати різнотрав’я, та їх це тільки дратувало.
— Добрий день! – почули вони знайомий голос.
Перед ними був їх сусід – Володимир. Олеся з самого дитинства пам’ятала цього доброго чоловіка на інвалідному візку. Вона ніколи не цікавилась, чому так трапилось?
Зараз мама з донькою побачили Володимира після тривалої зими, коли той сидів вдома, невзмозі виїхати на вулицю, аби навіть просто подихати свіжим повітрям.
Чоловік усміхався всією душею, здавалося от-от він встане з інвалідного візка і почне танцювати.
— Добрий! – відповіла мати Світлана. – А ти чого такий радісний?
— Як це чому? Весна надворі, навіщо сумувати? Я так довго сидів вдома,
в чотирьох стінах, і я такий радий, що нарешті можу вийти та подивитись як все починає оживає.
— Та це ж просто весна, — здивувалась Олеся.
— Я набираюсь сил, — сумно вимовив чоловік, а потім щасливо сказав,
дивлячись на всю цю красу, хочеться жити, мріяти, кохати. От подивіться навкруги, яке все прекрасне : мами почали гуляти зі своїми маленькими дітьми, цуценята борсаються в щойно вирослій траві… От прислухайтесь, як гудять бджоли утворюючи ніби пісню без слів.
Олеся з мамою ніяк не могли зрозуміти, чому ж він такий радий.
— Сьогодні рівно двадцять років, — почав він. Побачивши здивовані
обличчя сусідок, — як лікарі зробили мені вирок, що після автокатастрофи я проживу максимум рік. Сьогодні я дзвонив своєму лікарю, та повідомив про це. Спочатку він не повірив, сказав, що таке неможливо,а згодом просто здивувався, сказавши, що мій випадок – це диво. Кожна весна для мене – це не просто весна, це згадка про те, що все може закінчитись душе швидко, і слід встигнути помилуватися красотою, бо потім вже може бути пізно. – доказавши це, Володимир поїхав далі, розглядаючи все навкруги.
А мати з донькою пішли додому вже не в тому настрої, як раніше. Незвичне почуття охоплювало їх. Хотілося милуватися всім, що бачили по дорозі, і ніколи ще вони так захоплено не дивилися на звичні для них речі. Усмішка з’явилася на їх обличчях, і здавалося вони навіть почули ту саму бджолину пісню без слів.

Знову йти до школи… Зовсім недоречно ллє дощ, через який ще більше хочеться спати, залишитися вдома закутавшись в теплу ковдру, увімкнути свою улюблену передачу та просто насолоджуватися. Та все це, нажаль, просто мрії, і слід взяти всю свою волю в кулак та йти…
Фізика
Не встигла Галина Олександрівна зайти до класу, як ми вже всі приготувалися до того, що зараз нам буде не солодко! Фізика, це, мабуть, єдиний предмет, де погляди всіх учнів нашого класу виражають одне й те саме: коли вже продзвенить дзвоник на перерву!?
Галина Олександрівна ніби відчуваючи мій страх, підходить до мене. « Ну чому саме я, вона ж прекрасно знає, що фізика, це явно не моє, навіщо питати мене кожного уроку. За декілька днів до моєї голови все одно не прийдуть всі ці електроємності, конденсатори, принципи дії теплових машин…» — думаю я про себе.
— Настя, озвуч мені закон Кулона, –каже мені вчителька.
В цей момент мене слід було тільки бачити, очі бігали по всьому класові в пошуках людини, яка б підказала мені відповідь, та всі по-зрадницьки мовчали. Мій мозок почав ніби відкривати уявні полички в пам’яті.
— Кулон….Кулон… сила струму на ділянці кола прямо пропорційна напрузі на кінцях цієї ділянки і обернено пропорційна ії опору,- невпевнено видавила я з себе.
Галина Олександрівна подивилась на мене так, ніби я щось у неї вкрала.
— Це закон Ома, а я у тебе питала зовсім інше, і як їх можна переплутати?
« Ну я ж переплутала. І взагалі, єдиний закон, який я знаю точно, це закон підлості, і я думаю з ним знайомі всі.»- думалось мені.
Біологія
Біологія, це урок на якому можна відпочити та не дуже напружуватися. В нашому класі майже всі хочуть бути лікарями, тому на кожному уроці вони постійно відповідають, і це мені на руку, адже можна не переживати, що мене спитають, та все ж я, на всякий випадок, завжди хвилин п’ять передивляюсь конспект чи домашній параграф.
— Настуню, ну придивись до професії лікаря, вона дуже перспективна… До того, ти ж хочеш допомагати людям!- каже мені постійно моя бабуся.
— В тому то і справа, якщо я стану лікарем, то люди від цього тільки постраждають, я ж все ламаю, що тримаю в руках) – пояснюю я.
Ось такі розмови ми маємо з бабусею. Ну якщо подумати лікар – це дуже добре, але не всім же йти в лікарі, вірно? Хтось має бути продавцем, економістом, поваром…
Мої думки перериває голосний голос Антоніни Миколаївни.
— Зараз будемо писати самостійну роботу, приготуйте листочки. – каже вона.
Пам’ятаєте крилатий вислів з фільму « Операция Ы, или новые приключения Шурика»: «Профессор, для меня екзамен – это всегда праздник»? Напевно, щось схоже на це, подумали любителі біології, та точно не я. Єдине, що мене радує, це Костя – мій сусід по парті. Дивлячись на Костю важко сказати, що він розумний, але як тільки він вимовить хоч слово, все становиться ясно. Були навіть моменти, коли вчителі просили в нього якоїсь поради, щодо уроків. Він закоханий у мене ще з п’ятого класу, і як я йому не відмовляла, він тримається своєї лінії, і це добре. Адже я вже домовилась, що він допоможе мені написати самостійну, а я схожу з ним до кафе.
Українська мова
Ну нарешті… Нарешті настав цей урок! Мені можна не боятися ніяких питань та самостійних, тут я можу покластися на себе і не просити в когось допомоги. Якісь диктанти, перекази чи твори – все це не так страшно, порівняно з будовою клітини чи електричним струмом у вакуумі)
Цікаво, до чого все це? До того, що даремно всі кажуть, що школа – пуста витрата часу. Звичайно, більшість предметів не знадобляться нам у майбутньому житті, але саме за допомогою них, ми можемо вирішити, в якій сфері ми хочемо працювати. Наприклад, мені шкільні предмети допомогли визначити, що я чистий гуманітарій. І якщо хтось й досі не визначився з майбутньою професією, то треба лиш придивитись до улюблених предметів, можливо, вони й підкажуть в якому напрямку слід рухатись!

— Ось і розділили, — сказала бабуся. Біленька хусточка відтіняла її чорні брови і засмагле
обличчя. Ось хусточка зсунулась набік, і з-під неї вибилось пасмо сивого волосся. Очі в цей момент випромінювали тепло і щирість, та в них неможливо було сховати краплинки суму , і очі самі по собі наповнились кришталево чистими сльозами.
— Не сумуй! – ледь чутно вимовив Богданко, обнявши бабусю.
Вони розподіляли пенсію та грошову допомогу на опікунство. Блакитний конвертик на
особисті витрати вже вкотре був пустим.
— Бабуню, а мені потрібна святкова сорочка! Стара вже зовсім протерлась! А скоро
Великдень!
— Нічого, нічого , онучку, ми обов’язково щось придумаємо! – заспокоювала бабуся. –
Пішли до зали, відпочинемо!
Богданко вийняв своїх солдатиків, яких він дуже любив. Це були не просто іграшки, це була вже ціла колекція, що дісталася йому від батька, і це було, мабуть, єдине, що зараз нагадувало Богданкові про ті дні, коли вони з батьком і мамою в дощові дні, гралися цими маленькими чоловічками. А після тривалих боїв, мама годувала їх смачним шоколадним печивом, яке вони так полюбляли. Та зараз все це було в минулому, залишилось в пам’яті… Велика частина солдатиків з колекції пройшла через декілька рук, побувала в боях, і , звичайно, несе на собі сліди попередників, у вигляді поламаної зброї та ще багатьох недоліків. Та для Богданка це не мало значення. І кожного разу він все більше і більше захоплювався цими мужніми вояками.
У цей час бабуся, як завжди, увімкнула телевізор на свою улюблену передачу « Свобода слова». Влаштувавшись зручно в кріслі, вона приготувалась слухати.
« Годы независимости для нашей страны – период упущенных возможностей: настолько неефективно был использован экономический потенціал, полученный от СССР…», «Где независимость нашей страны, в чём она проявляется? Мы как были зависимыми, так такими и остались!…», « Я не хочу чтобы мои внуки и правнуки жили в такой стране…», «Государство не уважает права женщин…», « Есть дискриминация ВИЛ- инфицированных, почему медики отказываются помочать им?…», «Украина должна бать двуязычной страной…»
Бабуся вимкнула телевізор. Сіла знову в крісло, і, опустивши голову, щось шепотіла, та лиш іноді витирала сльози. Вона не розуміла, чого їй так боляче слухати вельможих панів, які роздумують про незалежність України російською мовою.
Богданка це не здивувало. Завжди після цієї передачі бабуня дивно себе поводила: довго мовчала, а замість пігулки для заспокоєння брала до рук шитво. Одного разу Богдан спитав її про це, та вона лиш повернулась до нього, і ще більше розплакавшись, відповіла, що йому, малому 8 річному хлопчику не зрозуміти того, як неприємно чути такі речі про свою Батьківщину, країну, в якій ти прожив із самого дитинства, боровся за її незалежність, єдність, соборність… Хлопець дійсно багато чого не розумів, тому і не ставив бабусі зайвих запитань.
Наступного дня пішов дощ. Та як хлопець не умовляв бабуню, щоб той залишився вдома, йому все таки довелося йти до школи.
Теплі краплі, падаючи на асфальт, ніби зливалися в одне ціле, утворюючи маленькі озерця. А внизу по дорозі і взагалі утворилась справжня річка. Тому, прийшовши зі школи, малий з друзями пішли туди пускати кораблики. А бабуся тим часом знову увімкнувши телевізор, готувала онукові сюрприз.
Хлопці були дуже щасливими, давши корабликам життя. Вони стежили, чий прийде до кінця калюжі першим. Коли навколо гудів радісний сміх дітвори, Богданко замріявся. Він уявив себе цим корабликом, який пливе по хвилях мрій, пливе у новий простір, як перед ним пливуть картини, люди, чарівні місця, пейзажі, обрії, долини…І тут його спіймав батько, і відразу стало дуже тепло, згадались усміхнені очі мами і сильні руки батька. Та автокатастрофа ніби забрала оте найдорожче, і нібито мрій і не було. Чому так, що жахлива реальність може руйнувати дитячі мрії.
Прокинувшись зранку, він побачив перед собою щасливе обличчя бабуні Ганни, яка щось йому показувала. Щойно, відкривши очі, важко було щось розібрати, тому він усвідомив все лише через декілька хвилин. Бабуся давала йому сорочку, зшиту власноруч і на яку пішов не один вечір довгої зими, проведеної біля телевізора.
— Бабусю, ти що смієшся з мене? Зараз таке ніхто не носить! – розсердився хлопець
— Богданчику, ну подивись як це гарно, подивись які візерунки! – сказала бабуся, а після
деякої паузи вимовила, — тим більше, ти ж знаєш, що ми зараз не можемо дозволити собі, купити нову сорочку, а такої не буде ні в кого, бо вона тебе оберігатиме від дурного людського ока і життєвих негараздів.
У хлопця просто не залишалося виходу, аби не одягнути вишиванку. Йому дуже не хотілося ображати бабусю, тому він пішов так до школи.
Бабуся готувала пиріжки з яблуками. Аромат мимоволі розповсюдився по всій квартирі, по кожному її закутку. Кіт Мурчик так і обвивав бабусині ноги в надії на те, що вона поділиться і з ним.
— Це пиріжки для Богданка, його улюблені. Тому прийдеться тобі потерпіти, Мурчику! –
Лагідно вимовила бабуня, дивлячись на котика.
Вперше за декілька місяців у неї був гарний настрій. На вулиці світило сонечко, огортаючи теплим промінням холодну оселю та згорблену спину старенької.
І тут до хати влетів заплаканий Богданко, на ходу знімаючи з себе вишиванку, він грюкнув дверима, закрившись у кімнаті.
— Богданку, Богданку , що сталося? — стукала в двері налякана бабуся.
Та відповіді не було, лиш чутно як за стіною плакав хлопець. Лиш через деякий час він
Наважився вийти з кімнати і пояснити все бабусі, яка вже і не знала, що думати.
— З мене сьогодні знущалися цілий день, — почав хлопець. – І все через цю вишиванку.
— Що в ній не так? – здивувалась бабуся.
— Те, що це вишиванка! Хто зараз носить таке?
— Але ж це традиційний український одяг, таке ніколи не виходить з моди, в цьому немає нічого такого!
— Ну звичайно, ти просто нічого не розумієш, бабусю! З мне і так сміялися однокласники
за те, що я розмовляю українською, а вони всі по-сучасному, російською, і тут я приходжу у вишиванці!
— Господь їм суддя, онучку! – заплакала бабуся. – А тато з мамою раділи б, коли
побачили тебе такого гарного, вони все бачать з небес.
— Ну якщо батьки все бачать – повірив малий,- то я носитиму її для них, в особливі дні.
Сказавши це, бабуся пішла на кухню, принесла онуку його улюблених пиріжків. Цього разу
вони вечеряли мовчки, кожен думав про своє. Бабуся про те, як схожий Богданко на батька : той же терновий погляд, і той же характер. Шкода, що вони не бачать, як дорослішає їхній син. Богданко же все дивувався, звідки бабуся вгадує його бажання. От і сьогодні йому ще в школі дуже хотілося пиріжків з яблуками.
З того дня пройшов вже місяць. Великдень стукав вербовими гілками кожному у серце, запрошуючи знову і знову до вселенських добрих справ.
Цього великоднього ранку Богдан чекав з особливими почуттями. Він вірив, що в цей день душі найдорожчих людей спускаються на землю. Тому він повинен бути сьогодні красивим, святково вбраним. Бабуся Ганна також дістала зі скрині свою вишиванку, в якій вона ставала ніби молодшою та світлішою. Своїми рученятами малий клав до кошика духмяні паски, писанки, солодощі і перші весняні квіти. Дзвони кликали звідусіль людей, адже Великдень – це свято надії, віри в світле та чисте майбутнє. Сьогодні Богданко молитиметься за те, щоб збувалися дитячі мрії, аби не хворіла бабуня, щоб боженька пробачив всіх його кривдників і послав йому терпіння і любові долати життєві дороги.

У темному яру, у місцині, куди не ступає жодна жива душа, невідомо як, виріс васильок. Ненависні бур’яни овивали його ніжне стебло, та він, щосили, тягнувся догори, ближче до сонця. Так він вдень боровся щодуху, а вночі йому снилось сонце і небо. Ті промінчики, які інколи пробивались крізь гущавину, були найдорожчими для квітки. Та найчастіше, опустивши свою голівку на стебло, васильок плакав, бо марними були його зусилля.
— От якби мені хоча б востаннє побачити небо, — мріяла квітка.
— Та кому ти потрібен? – почулося знизу. – Якби ти літав, як я, —
говорив жук, — то знав би, що є великі луки, поля, ниви, великі дереві: дуби, клени, духмяні квіти, небаченої краси, їх усіх любить сонце. А хто ти? Звичайний васильок, непримітний та ще й незрозуміло якого кольору… Яке йому до тебе діло? Тож мовчки, в’янь собі та змирись! Мовчи та в’янь…
« Мовчи та в’янь… мовчи та в’янь…» . Ці слова надовго запали в душу василькові. « А може це дійсно так? – думав він. Кому я потрібен? Я… звичайна квітка. Однією більше, однією менше, хто це помітить? Ніхто…»
Та раптом зійшло сонце і впало теплим промінням у темний ярок, де збирався доживати останні хвилини життя васильок. І диво! Квітка пробилась крізь бур’яни, ніби ковтаючи синє небо.
— Яке ж бо ти синє-синє і гарне, небо! – ожив васильок, набираючи
нових сил, — я хочу бути схожим на тебе!..
З тих пір і набули васильки синього кольору. Їхнім цвітом милується кожен, бо його квітки, ніби небесні оченята, так і заглядають в душу перехожого, промовляючи : «Зірви мене, я принесу тобі користь!»

Добро пожаловать на Eto-ya.com. Это ваша первая запись. Её можно отредактировать, удалить или сделать видимой только вам, а затем наполняйте свой сайт!

Вы можете создавать свой сайт в виде блога (дневника, журнала — при этом записи располагаются по дате создания — самые новые выше, их можно группировать по рубрикам или назначить им метки), или как совокупность страниц — без отметки даты, или то и другое. Можно вставлять картинки, закачивая их с своего компьютера или добавив тэг изображения и т.д. При помощи плагинов можно расширить возможности сайта, например, встраивать видео, музыку, создать опрос или анкету.

Если у вас уже есть блог где-либо в другом сервисе, вы можете перенести записи из него в ваш блог в Eto-ya.com через «Инструменты» — «Импорт» при помощи файла экспорта или любого файла формата RSS 2.0.

На вашей начальной странице, по умолчанию, отображается несколько последних записей. Если вам нужно, чтобы на начальной странице была постоянная информация, то можно назначить одну из страниц в качестве начальной.

Удачи!