У темному яру, у місцині, куди не ступає жодна жива душа, невідомо як, виріс васильок. Ненависні бур’яни овивали його ніжне стебло, та він, щосили, тягнувся догори, ближче до сонця. Так він вдень боровся щодуху, а вночі йому снилось сонце і небо. Ті промінчики, які інколи пробивались крізь гущавину, були найдорожчими для квітки. Та найчастіше, опустивши свою голівку на стебло, васильок плакав, бо марними були його зусилля.
— От якби мені хоча б востаннє побачити небо, — мріяла квітка.
— Та кому ти потрібен? – почулося знизу. – Якби ти літав, як я, —
говорив жук, — то знав би, що є великі луки, поля, ниви, великі дереві: дуби, клени, духмяні квіти, небаченої краси, їх усіх любить сонце. А хто ти? Звичайний васильок, непримітний та ще й незрозуміло якого кольору… Яке йому до тебе діло? Тож мовчки, в’янь собі та змирись! Мовчи та в’янь…
« Мовчи та в’янь… мовчи та в’янь…» . Ці слова надовго запали в душу василькові. « А може це дійсно так? – думав він. Кому я потрібен? Я… звичайна квітка. Однією більше, однією менше, хто це помітить? Ніхто…»
Та раптом зійшло сонце і впало теплим промінням у темний ярок, де збирався доживати останні хвилини життя васильок. І диво! Квітка пробилась крізь бур’яни, ніби ковтаючи синє небо.
— Яке ж бо ти синє-синє і гарне, небо! – ожив васильок, набираючи
нових сил, — я хочу бути схожим на тебе!..
З тих пір і набули васильки синього кольору. Їхнім цвітом милується кожен, бо його квітки, ніби небесні оченята, так і заглядають в душу перехожого, промовляючи : «Зірви мене, я принесу тобі користь!»
Оставить комментарий